Усе починалося не як бізнес. І навіть не як “освітній проєкт”. Нам просто терміново була потрібна нормальна дистанційна школа для власних дітей.
2015 рік. У той час ще не існувало всього того, що зараз називають онлайн-освітою. Не було платформ у звичному вигляді, сервісів, конструкторів, AI, готових рішень, вебінарних систем. Навіть сам термін “дистанційна школа” звучав тоді доволі екзотично. Усе, що ми змогли знайти на той момент, виглядало приблизно однаково: дитині надсилали завдання поштою, вона робила контрольні, відправляла назад, чекала перевірки й отримувала оцінки. На цьому “дистанційна освіта” фактично закінчувалась.
Нас це абсолютно не влаштовувало.
Тоді основною “командою розробки” були я, мій колега (програміст, системний адміністратор і вебмайстер в одній особі) і купа ентузіазму, який здавався невичерпним. Я працювала викладачкою в університеті, мала досвід як очного, так і заочного навчання, розуміла, як працює система освіти зсередини, і ми вирішили спробувати створити власну дистанційну платформу.
Спочатку не йшлося про окрему онлайн-школу. Ідея була значно простіша: зробити дистанційну підтримку для звичайної загальноосвітньої школи, де навчалися наші діти. Коли з певних причин учень не міг якийсь час ходити до школи — через хворобу, інклюзивне навчання, якісь життєві обставини або просто потребу в більш гнучкому форматі.
На перших етапах ми ще не планували синхронне онлайн-навчання. Не було думки про “живі уроки у вебінарах”, які з’явилися значно пізніше. Ішлося про інше: створити систему матеріалів, курсів, інтерактивних завдань, тренувальних елементів, аби дитина могла нормально навчатися вдома, вивчати теми, виконувати завдання, отримувати оцінки й не випадати з навчального процесу.
Як складнощі перетворилися в мотивацію.
Дуже складно було переконати вчителів створювати матеріали для платформи. Тоді це все сприймалося як щось дивне, додаткове й не дуже зрозуміле. Ніхто й не думав, що за кілька років онлайн-уроки стануть звичайною частиною життя.
Але у той самий період почались освітні реформи. Через нові вимоги щодо необхідної кількості учнів нашу невелику школу могли просто закрити. Там навчалося приблизно триста дітей, а для як окремої школи цього вже було недостатньо. Планувалося об’єднання з іншою, більшою школою.
Звісно, ніхто цього не хотів.
І саме тоді наша дистанційна платформа несподівано стала для школи шансом вижити. Завдяки їй, школу змогли перевести у формат профільної — з інклюзивною освітою, екстернатом і дистанційною підтримкою. І у якийсь момент усе дуже дивно, але дуже правильно склалося докупи.
Учителі почали створювати тематичні матеріали для курсів. Ми їх адаптували, переробляли, переводили в електронний формат, тестували різні елементи системи, дивилися, що працює, а що ні. Разом із батьками, учителями й дітьми ми фактично на живому організмі збирали модель дистанційної школи.
І це був не “стартап”. Це була абсолютно реальна школа зі справжніми дітьми, оцінками, журналами, контрольними, утомленими батьками, учителями й постійними спробами зрозуміти, як зробити так, щоб дитина не просто відкрила платформу, а дійсно на ній навчалась.
До речі, найбільшою проблемою тоді часто була навіть не технічна частина, а звичайний людський фактор – найчастіше діти й батьки просто не могли запам’ятати логін та пароль.
А далі прийшла пандемія.
І ось тут наша платформа раптом із “дивної експериментальної штуки” перетворилася на повноцінну, працюючу систему. Ми встигли інтегрувати вебінарну систему, налаштувати єдине вікно входу, і діти заходили у свої класи просто через платформу. Без відкритих посилань, без чужих людей у конференціях, без хаосу з іменами типу “Котик228” на уроці.
Учителі бачили, хто присутній, учні не могли міняти акаунти чи заходити анонімно. Усе було частиною системи, під контролем адміністрації. Це був справжній прорив.
По суті, COVID просто натиснув кнопку прискорення для того, що ми й так уже будували кілька років. Далі буде…