Коли почався COVID, у нас уже була повністю готова система дистанційного навчання.
Не “десь-щось у процесі”, не “ми зараз терміново шукаємо платформу”, а вже налаштована й протестована на реальних користувачах система, яка кілька років уже була частиною школи.
На той момент у нас уже була інтеграція з BigBlueButton, повністю наповнена курсами, матеріалами, розкладом, завданнями платформа з цілісною структурою, чітким поділом на класи і предмети.
Саме тому, коли всі навколо почали в паніці метатися, як перевести школу в онлайн, ми просто зачинили двері школи й відкрили ноутбуки. Я не можу сказати, що це було ідеально або легко, але це точно було набагато простіше в порівнянні з тим, що відбувалося навколо.
У той момент вся технічна й адміністративна підтримка школи трималася фактично на чотирьох людях. І це була не “айті-компанія з відділом підтримки”. Це була маленька команда, яка обслуговувала школу приблизно на 340 учнів, кількадесят учителів, адміністрацію й усю дистанційну систему одночасно.
По суті, ми збудували одну велику цифрову школу.
У нас був повністю закритий контур навчання. Усі користувачі знаходилися всередині єдиної системи. Усі персональні дані були захищені, доступи обмежені, ролі розподілені. Діти не заходили через випадкові відкриті посилання, не шукали “де там той Zoom”, не стрибали між десятьма месенджерами й чатами.
У кожного класу був свій віртуальний кабінет, був вбудований розклад. Школярі просто заходили на платформу вранці, переходили у свою, інтегровану в платформу, вебінарну кімнату так само, як у звичайній школі заходять у клас.
Вчителі переходили між кімнатами на свій урок, де вже було все потрібне: дошка, голосовий і відеозв’язок, презентації, чат, можливість викликати дітей до “дошки”, піднімати руки, відповідати голосом або текстом, надавати доступ для писання і малювання на дошці окремим учням, проходити миттєві інтерактивні опитування – багато хто з вчителів, доречі, почав тоді користуватися електронними графічними стилусами і планшетами (знов трохи статистики з власних спостережень – не було жодної кореляції між віком і вмінням користуватися ПЗ). Діти могли писати вручну, працювати через редактор, а вчитель – одразу бачити відповіді.
Що цікаво: для нас це вже тоді було нормою. Тоді як для більшості людей навколо — майже фантастикою.
Особливо якщо згадати, що тоді коїлося в багатьох школах у безкоштовних Zoom, Viber, Teams чи Google Meet. Там у конференції заходили “котики”, “зайчики”, “аноніми”, люди міняли імена, зривали уроки, викладали посилання в інтернет. У нас такого не було.
І не тому, що “діти були ідеальні”. Просто Moodle давав дуже жорстку систему ролей і контролю. Ми заблокували можливість змінювати імена, обмежили права доступу, налаштували логування, IP-контроль, і система миттєво показувала, хто, звідки й що робив.
Було буквально кілька випадків, коли діти передавали доступ стороннім людям. Але вираховувалося це хвилин за десять. Після цього всі дуже швидко зрозуміли, що це не “відкрита конференція для всіх бажаючих”, а структурована навчальна система.
До речі, наймасовіша проблема була зовсім не технічна.
Діти й батьки постійно забували логіни й паролі. Це був наш окремий “центр підтримки населення”. Оскільки діти реєструвалися централізовано, задля безпеки навчання і захисту персональних даних, було прийняте рішення – не надавати можливості самостійної авторизації, бо на власному досвіді побачили, що це квест із трьома зірочками, не стільки для дітей (хоча для малечі – так), скільки для батьків. Навіть можливість відновлення паролю через електронну пошту допомагала мало, бо більшість в той час нею не користувалися… Тож, батьки дзвонили, писали в Telegram, іноді по кілька разів на день, а ми вручну допомагали людям повернутися назад у систему.
І це зараз смішно звучить, але на той момент половина успішної дистанційної освіти трималася на тому, щоб людина просто змогла ввійти в акаунт. Навіть з тим, що дані для входу зберігалися в браузері, логін і пароль був записаний де тільки можливо – в месенджерах, на папірцях, в електронній пошті – діти і батьки губилися і не могли без допомоги підключитися до системи. Один раз на день – усе інше було вже вбудовано і не обмежено в часі. Уявіть, що було там, де протягом дня потрібно було підключатися до різних сервісів, і втискатися в обмеження часу на безкоштовних системах… Гадаю, хто був в той час батьками згадають це жахіття.
Але у нас усе це працювало на базі Moodle з інтегрованою системою вебінарів BigBlueButton, який ми теж кастомізували під свої задачі. На той момент це була надзвичайно потужна система, особливо для державної школи.
Все це ми робили фактично безкоштовно, на голому ентузіазмі!
Сервери, підтримка, адміністрування, налаштування, інтеграції, супровід — усе це було за наш рахунок. Так склалося, що наші власні діти навчалися в цій школі, і ми, по суті, робили це для них. А те, що там були ще трохи більше 330 осіб – ну куди ж їх подіти? Тому і працювали для усіх.
І, чесно кажучи, найбільш виснажувала навіть не технічна частина. Найбільше виснажували люди, які сприймали це як щось дане.
Коли ти 24/7 підтримуєш систему, щоб у дітей зранку були уроки, а деякі батьки виставляють претензії, що “усе не так організовано”, або чому “їм інтернет ніхто не оплатив”, це дуже швидко повертає з романтичного “ми міняємо освіту” в реальний світ…
При цьому, якщо дивитися об’єктивно, результати були дуже хороші.
У середньому в нас стабільно навчалися приблизно 75% дітей. Вони виходили на уроки, виконували завдання, отримували оцінки і повноцінну освіту.
Коли у той же час в інших школах, де дистанційка часто існувала формально, стабільна присутність була десь 35–40% у найкращому випадку.
Ще одна річ, яка дуже добре працювала — контроль якості навчання.
Директорка могла буквально за десять хвилин пройтися по всіх класах-вебінарах, подивитися, що відбувається на уроках, хто присутній, хто веде заняття, хто реально працює, а хто просто “вийшов в ефір”. І це теж була величезна перевага цифрової системи.
Саме тоді ми дещо зрозуміли – дистанційне навчання найкраще працює в маленьких групах.
Десь до 15 дітей — майже ідеальний формат для онлайн-уроку. Учитель бачить усіх. Діти включені в процес. Є контакт, контроль і нормальна взаємодія. Як тільки групи стають великими, дистанційна освіта дуже швидко перетворюється просто на трансляцію.
Якщо вам цікаво дізнатися що далі – переходьте до 3 частини))