Тоді ми вперше дуже чітко побачили реальну ефективність дистанційного навчання.
Не “в теорії”, не в презентаціях про цифрову трансформацію освіти, а на практиці — на учнях, на результатах, на статистиці відвідуваності, на оцінках, на навантаженні вчителів і на кількості людей, які були потрібні для того, щоб уся ця система працювала.
Тоді ж ми вперше серйозно зіткнулися з іншою стороною цієї історії — з економікою і фінансами.
До певного моменту все трималося виключно на ентузіазмі. На нашому часі, грошах, серверах, обладнанні й бажанні зробити все нормально. Жодної компенсації від державної школи чи державної системи освіти за це не було.
Ми кілька разів намагалися щось змінити: подавалися на різні гранти — і українські, і міжнародні, брали участь у тендерах писали пропозиції зверталися до адміністрації району, де працювала наша школа пропонували зробити таку систему для всіх шкіл району.
Причому це навіть не були якісь “мільйонні цифрові проєкти”. Ми говорили буквально про мінімальне фінансування, щоб можна було хоча б офіційно підтримувати платформу, оплачувати сервери, програмне забезпечення й роботу команди.
Але найсмішніше й найсумніше одночасно було в тому, що ніхто просто не розумів, що саме ми зробили.
Для нас це вже була повноцінна цифрова школа, яка активно працювала. Для людей, які приймали рішення, це було щось дивне з комп’ютерами. Їм було простіше купити чергові парти або переклеїти лінолеум, ніж зрозуміти, навіщо школі LMS, вебінари, сервери й цифрова інфраструктура.
По суті, крім нас і дітей, які вчилися в цій системі, ніхто не бачив її цінності.
І коли ми нарешті зрозуміли, що від держави чекати підтримки сенсу не має, а ми хочемо, щоб ця система жила далі – вона мала перестати існувати лише на ентузіазмі.
Ми поступово почали переходити на комерційну модель.
Спочатку дуже обережно. Фактично ми створили окрему школу-сателіт із повністю дистанційним форматом навчання. Не державну, не змішану, а саме окрему платну дистанційну школу – Приватиний ліцей Освіта без меж.
І тут якраз дуже допоміг увесь той досвід, який ми вже отримали на початку пандемії COVID-19 і роботи зі звичайною школою. Ми вже бачили, що працює, а що ні. Розуміли, як поводяться діти в онлайні, які формати дають результат, які групи є ефективними.
Ми почали працювати з малими групами.
Бо вже було абсолютно очевидно: дистанційна освіта працює найкраще тоді, коли вчитель реально бачить дітей, а не просто читає лекцію в чорні квадратики на екрані.
Тоді і почалося розділення форматів навчання.
Ми бачили, що потрібні різні моделі і навчальні траєкторії. Комусь було зручно повністю дистанційне навчання. Комусь потрібна була змішана система. Комусь — тільки онлайн-уроки з підтримкою. І ми почали поступово створювати різні формати під різні потреби сімей.
Саме тоді у нас з’явилися формати “Дистант”, “Мікс” і “Онлайн”.
І, чесно кажучи, саме в той момент усе це вперше почало бути схожим не просто на “порятунок для своїх дітей”, а на окрему освітню систему зі своєю логікою, структурою й розумінням того, як сучасна дистанційна освіта взагалі має працювати.